Їхній «особистий» Майдан розпочався, щойно студентство відгукнулося на ідею мирного протесту. Андрій одразу сказав мамі, що має бути там.

— Він студент, майбутній історик, — ніби виправдовується мама Ліна. — Заборонити йому їхати не могла. Навпаки, подивилася на хлопця іншими очима: Андрій — уже доросла людина зі своєю громадянською позицією. Тож підтримала сина.

У ніч на 30 листопада, коли близько чотирьох сотень сонних людей (переважно студентів) нещадно розганяв озброєний «Беркут», Ліна зрозуміла: треба негайно їхати до Києва. Кілька годин після побоїща не могла додзвонитися до сина, в голові роїлися найжахливіші думки...

На світанку, коли мати вже сиділа в рейсовому автобусі, відновився зв’язок: син цілий і майже неушкоджений (лише по ногах дісталося кийком). Хлопцю дуже пощастило, що міліціонери його просто викинули за периметр металевої огорожі, завдяки чому вдалося втекти.

1 грудня вони вперше разом вийшли на віче. З тієї миті були на Майдані вже удвох. Ходили на пікети, брали участь у різних акціях. Аліна розповідає про це тихо і спокійно, без патетики: мовляв, вона — одна з сотень тисяч, навіть мільйонів, просто виконувала те, чого вимагали час і обставини, а ще щиро молилася Богу за кращу долю для України, її доньок та синів.

На деякий час доводилося повертатися у Кіровоград: у сина — сесія та практика, у неї — робота.

22 січня, у День Соборності, коли з’явилися перші жертви протистояння, Аліна з сином долучилися до київських друзів, котрі організовували збір ліків, допомогу пораненим.

А після кривавих подій 18 лютого Аліна чітко для себе усвідомила, що це війна і це дуже страшно, про кого б не йшлося, по який би бік барикад не стояли... Адже всі ми -чиїсь діти! Жоден президент не вартий того, щоб заради його влади гинули люди, переконана Аліна.

— Для мене особисто весь світ цінностей змістив свою вісь, — пояснює жінка. — Якщо раніше на запитання іноземця: «Де розташована Україна?» — я відповідала: «Поблизу Росії», то тепер з гордістю кажу: «В центрі Європи».

Ще півроку тому, знайшовши вдома національний прапор, Аліна не знала, навіщо він і куди його дівати, а нині це святиня! І навіть звичайні жовто-блакитні стрічки несуть у собі величезне символічне значення, пробуджують патріотичне начало, про яке колись годі було й мріяти. «Досвід, набутий у Києві, перетворив мене на справжнього українського патріота, котрий тепер за жодних обставин не полишить України. І лише зараз усвідомила, що кожен із нас здатен допомогти країні стати справжньою європейською державою», — впевнена Аліна.

Нині слова «права людини», «свобода слова», «честь» для Аліни та Андрія набули зовсім інших обрисів. До слова, Андрій, котрий ріс без сильного батькового плеча, почерпнув на Майдані стільки чоловічих якостей, що вистачить на все життя.

Майдан багато в чому допоміг розібратися, але надто велику ціну довелося сплатити за науку: десятки вбитих і сотні покалічених, посивілі матері й батьки, заплакані жінки та дівчата — то безмежно страшна плата за право залишатися людиною. Єдина цінність — це наша країна.

Уже коли матеріал був готовий до друку, Аліна попросила донести до читачів «Голосу України» декілька важливих речей. Що на Майдані вони не отримували ніяких грошей. Що кияни відіграли величезну роль у створенні комфортних умов для приїжджих. Що незлічима кількість людей просто передавала на головний Майдан країни кошти, продукти, одяг, ліки. Що не за горами час, коли «прокинуться» й ті, хто досі «спав». І що ми маємо завжди пам’ятати Небесну Сотню і їхній подвиг.

А ще маємо прийняти прості правила: захищати власні права, не мовчати, коли ображають ближніх, не давати і не брати хабарів, чесно і відповідально реалізовувати своє виборче право.

Кіровоград.

Фото з архіву Аліни Ярославської.

Лариса РОМАНЮК.

 Джерело: "Голос України"