Главная » 2013 » Сентябрь » 4 » Василь Стус. В смерті з рідним краєм поріднившись
20:16
Василь Стус. В смерті з рідним краєм поріднившись

Народе мій, до тебе я ще верну,
І в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям…

4 вересня 1985 року обірвалося життя українського поета Василя Стуса. Життя генія, що замість лаврів встелялося колючим тереном. Життя, що символізувало непохитність переконань та вчинків, безмежну любов до людей та до Батьківщини, а також страждання, що відкриває найвищі вершини творчості, мудрості і провидіння.

Лиш після смерті про нього заговорили уголос. На Україні перша книга поезій Василя Стуса "Дорога болю" вийшла у 1990 році. Раніше перед його високо оціненими збірками категорично зачинялися двері видавництв. Слово Стуса доносилося до людей тільки завдяки самвидаву та виданню "Веселий цвинтар" у Бельгії.

Ще з самого малечку розпочинається його "Дорога болю" - сім'я Василя Стуса, рятуючись від розкуркулення, переселяється з рідної Вінниччини до Донецька. Потім юнак переживає виключення з аспірантури та звільнення з Державного історичного архіву за протест проти арештів української інтелігенції. Поєднуючи політ думки у царстві поезії та сіру буденність, працює на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, пише вірші, прозу, перекладає, виступає за свободу слова і права людини. У січні 1972 року Василь Стус вперше потрапляє під арешт. Начебто за антирадянську агітацію і пропаганду, а фактично за те, що був незгодним, що не приймав жорстокості і несправедливості. Як сам писав:

А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є,
Якій усесвіт болями болить.


За цей "гріх" отримав п'ять років ув'язнення у концтаборі суворого режиму в Мордовській АРСР, і три роки заслання в Магаданській області. У неволі Стус тяжко хворіє, як звичайна людина переживає розлуку з рідними, але не піддається життєвій слабкості і йде до кінця своєю дорогою:

Дружина й син стоять, але дорогу заступає честь.
Не відступає перед перешкодами і з гордою рішучістю приймає свою місію:
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя - одне стернисте поле,
Але перейти - не помину.


Відбувши перше покарання, повертається до Києва із заявою-викликом окупаційній владі - відмовою від громадянства: "…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином - значить бути рабом…". Більш того, Василь Стус вступає до Гельсінської групи, що мала на меті захищати права людини у людиноненависницькій країні. Сам він про це каже слова, що не повинні лишити байдужим жодного українця, в яких стільки для нас повчального і захопливого: "Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною - і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають - яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину". Незабаром, у травні 80-го, тюремна брама таки зачинилася за ним. Новий суд засудив Василя до максимального покарання: 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Визнав його, естета, інтелігента й філософа, особливо небезпечним злочинцем-рецидивістом… Прощаючись з дружиною, Василь сказав тоді, що вже не повернеться. Але повертався щоденно у своїх думах і віршах. Вклонявся перед образом неподільної і святої для нього трійці - матері, дружини, України. Сидячи в холодному карцері, вірив, що кожна з цих трьох найдорожчих жінок чекає на нього, зоріючи з вікна рідної хати невтомними вогниками свічок. Але знав, що так і не дочекається… Попри незмірну величину особистої трагедії поет ніколи не полишає власного народу, подумки звертаючись і розділяючи з ним його недолю:

Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?


В листах до дружини писав, що витворив нову збірку - "Птах душі". Але вірші його (загалом близько 300) нещадно конфіскувалися і потрапляли в небуття. Важко уявити, скільки втратили майбутні покоління, не прочитавши зрілого Стуса. Наскільки могла ще удосконалитись його і так досконала поезія? Читаєш її і заворожуєшся багатством і милозвучністю українського слова, широтою мотивів, глибиною думок, непередбачуваністю символів і щирим болем, болем за Україну.

25 років тому, 4 вересня 1985 року, у тюремному карцері табору особливого режиму в Пермській області Василь Стус помер, проживши 47 років. Так як і Шевченко. З такою ж забороною писати, в такій само гонитві і жорстокості. Але не в ті далекі й темні царські часи, а ще зовсім недавно. Сувора реальність показала, що змінилася влада, але незмінними залишилися її імперські принципи.

Ходили чутки, що Василя Стуса вбили. Найперше через те, що його кандидатуру висунули на здобуття Нобелівської премії. Допустити такої слави про ув'язненого звичайно не могли і зметикували, що премією нагороджують лише живих… Проте, навіть не маючи змоги дізнатися правду, можна впевнено казати, що Стуса таки вбили! Вбили, намагаючись закути витончену душу в простір "чотири на чотири". Вбили, на 13 років відірвавши від сім'ї, друзів і рідного краю. Вбивали і катували кожного дня, відбираючи написані у темному закутку вірші. Отже, ми повинні за нього помститись. За нього і за мільйони інших побратимів, понівечених кривавим режимом. В ім'я пам'яті поета маємо не тільки захоплюватися його чарівною поезією, а й довести його справу до кінця, остаточно поваливши залишки совєцької системи, бо він у це вірив: "Я певний того, що рано чи пізно КГБ будуть судити - як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень". І для того, щоб мати сили змінити жахливу реальність, коли "сміється божевільна Україна у смертнім леті на чужім крилі" попросимо божого благословення так, як просив геніальний поет, борець за слово, за правду, за Україну, Василь Стус:

Боже, не літості - лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
Дай розірвати нам пута ці,
Ретязі ці рознести.
Ю. Ноєвий

Матеріал

Просмотров: 1037 | Добавил: NOD32 | Теги: Василь Стус, Життя генія, сім'я Василя Стуса | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 94
В Богдановке
 
Календарь
«  Сентябрь 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Облоко тегов
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0