Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу Цибулівський месник Микола Кібець-Бондаренко Микола Степанович Бондаренко народився 1896 року на Херсонщині у волосному селі Цибулевому1, що за 30 верст на південний схід від Кам’янки. Хата його батьків стояла на кутку Пшеничівка. Село було розташоване недалеко Чорного шляху, яким татари з Перекопу через пониззя Дніпра, а тоді між верхів’ями Інгульця, Тясмина і Росі сунули в Україну по здобич. Немає сумніву, що прадіди Миколи Кібця-Бондаренка – а він був козацького роду – боронили рідну землю від хижої орди. Зовнішній вигляд вродженого кіннотника (чорнявий, невеликого зросту, з гострим поглядом чорних очей, широким лобом і великим носом) наводить на думку, що якийсь кримський татарин чи турок таки "породичався” з праріднею Кібця, "потурчив” її.
Місцевість, де народився Микола, була по вінця переповнена історичними переказами, міфами, легендами, козацькими думами про героїчну минувшину.
Розповідав їх і дев’яностолітній Юхим Дорошенко – дід малого Миколи по матері. Від нього і довідався хлопець про свою Батьківщину, про участь своїх прадідів у Гайдамаччині. Допоміг Миколі пізнати, хто він, якого роду, і вчитель Захар Божко2. Микола вбирав у себе перекази про козаків і гайдамаків, напевно, і себе уявляв гайдамакою, що б’є панів, орендарів і всіх тих, хто не дає вільно жити на рідній землі.
Так і сталося. Микола Кібець-Бондаренко увійшов в українську історію як звитяжець, організатор і учасник успішних бойових операцій проти завойовників-ординців. Його життєвий шлях оспівав Михайло Дорошенко в книзі "Стежками Холодноярськими”. Кібець – герой книг "Холодний Яр”, "Героїзм і трагедія Холодного Яру”, "Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”.
І все ж про його життєвий шлях, особливо до літа 1920 року, мало що відомо. Можна, звичайно, припускати, що він воював на фронтах Першої світової – адже на початку війни вже мав 18 років і підлягав мобілізації. Очевидно, служив у кавалерійському дивізіоні – бо чи не всі бойові побратими-повстанці відзначали його унікальний талант кіннотника і любов до коней.
Можливо, брав участь у антигетьманському повстанні, яке у листопаді 1918 року підняв у Цибулевому колишній штабс-капітан російської армії Матвій Григор’єв…
Перша згадка про Кібця як про повстанського ватажка припадає на початок серпня 1920 року, коли Микола Бондаренко на чолі кінного загону у сто шабель, сформованого із хліборобів Цибулевого і навколишніх сіл, взяв участь у Знам’янському повстанні.
Микола відзначався авантюрною вдачею, сміливістю, козацькою зухвалістю, винахідливістю, організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії, наражаючись на смертельну небезпеку. Говорив: "Або голову збути, або славу здобути”. Запалював бійців особистим прикладом.
Кібець став просто пострахом для окупантів. Недаремно у Знам’янці та на інших залізничних станціях, на які неодноразово здійснював нальоти Кібець, восени 1920 року більшовики вивісили десятки плакатів, на котрих було зображено хижого птаха – кібця, що ширяв над червоноармійськими загонами. У своїх пазурах кібець ніс двох червоноармійців, які стікали кров’ю, і, витягнувши шию, клював дзьобом інших. Під малюнком надпис: "бандит – Кобец”3.
Врешті більшовики зрозуміли, що плакат лякав не українських селян, а окупантів та їхніх приплентачів, і ліквідували красномовну агітку.
Чим же так жахав росіян повстанський ватажок Кібець? Микола уславився надзвичайно вмілими засідками і несподіваними нальотами на більшовицькі гарнізони, під час яких роззброював цілі військові підрозділи ворога. Здійснював диверсії на залізниці. Так, 10 серпня 1920 року на перегоні між залізничними станціями Хирівка та Цибулеве його хлопці розібрали залізницю, внаслідок чого розбився ешелон червоної кінноти Семена Будьонного. Повстанці частину червоноармійців вистріляли, а частину взяли в полон. Трофеїв назбирали чимало: 92 коней, сідла, 5 кулеметів, рушниці, набої...
Ось як описував його старшина Чорноліського полку Михайло Дорошенко: "Отаман (Пилип) Хмара відрекомендував кіннотникам (Степової дивізії. – Ред.) Миколу Кібця – невеличкого росту чоловіка з великим носом та чорними гострими очима. Веселий гомін покотився між вояцьким товариством, почулись і дотепи: "Маємо двох птахів – "кібця” й "чорного ворона”... А два побратими з пташиними прізвищами, жваві й веселі, подали один одному руки та обіцяли один другого боронити”4.
"Партизани Кібця виглядали імпозантно, – згадував ад’ютант командира 1-го куреня Холодного Яру Юрій Залізняк (Горліс-Горський). – За рахунок будьонівців загін добре "підлатався”: хлопці мали першокласні коні, сідла й зброю, всі добре одягнені, в шинелях і рогатих будьонівках. Лише Кібець був у шкіряному комплекті зі шкіряним летунським шоломом на голові. Приглядаюся до відомого в степу ватажка партизанів – Кібець на височенному вороному огирові скакав через пліт, щоб продемонструвати можливості "купленого” у будьонівців коня. Малого зросту, з розставленими в їзді ліктями, гострим носом і гострим поглядом, Кібець справді нагадував малого степового хижака кібця, який був пострахом мирних пернатих мешканців степу…”5
У жовтні 1920 року між Веселим Кутом і с. Чорноліска у засідку Кібця потрапив червоноармійський загін. Точну кількість убитих не з’ясовано, але полонили одинадцять осіб. Їх Кібець відправив до отамана Пилипа Хмари, якому підлягав. Серед здобутих трофеїв – кулемети "Максим” і "Люїс”, набої до них, гранати.
Наприкінці жовтня, можливо на початку листопада, Микола Кібець у формі червоного командира з трьома перевдягнутими у будьонівську форму козаками, що, як і отаман, зневажали смерть, поїхав до Цибулева, де стояв загін "по борьбе с бандитизмом”. У народі ці частини називали "бе-бе”.
Представивши документи на ім’я "товаріща Хлєбова”, Микола відрекомендувався червоному командирові, який жив у хаті Лимаря – знайомого Кібця, і домовився про "совмєстноє виступлєніє протів банд Хмари і Кобця”.
– Нє мєшало би нам совмєсно проєхать і посмотрєть мєстность, ознакоміться с обстановкой, – сказав Микола. – А на всякій случай возьмітє с собой какіх-нібудь два дєсятка красноармєйцев.
Таким чином отаман виманив півсотню "бе-бе” з Цибулевого. Рушили через греблю у напрямку на Чорноліску і Веселий Кут. Місцевість сприяла вдалій операції: по один бік ліс і гори, по інший – річка і болото. Доїхали до балки, де в засідці напружено чекали його козаки.
Микола зняв кашкета і одягнув його знову. Це був умовний знак. З ярка одразу полетіли кулі. Червоноармійці кинулися в різні боки. Червоний командир розгубився і почав питати у Кібця, що робити. Замість відповіді той з пістоля "побажав” окупанту "вічного і спокійного відпочинку”. А червоний за філігранну роботу залишив Миколі доброго коня6.
Поплескуючи по шиї новопридбаного друга, Микола мовив:
– Добрий кінь, вишколений, і хоч косить на мене сердитим оком, але хліб і цукор бере, значить, будемо друзями, заприятелюємо.
Неподалік села Бузівки у капкан Кібця втрапили будьонівці. Червоні загубили до двадцяти чоловік вбитими і пораненими. Разом з Хмарою Микола організував засідку і в с. Дмитрівка, де вони знали кожну стежину. І знову повний успіх!
І червоні готували не одну пастку, але Микола щасливо оминав їх. Тоді окупанти вирішили помститися на його родині: на початку листопада 1920 року вони до смерті закатували його дружину, "чорняву красуню Євгенію”, та півторарічного сина Миколу.
"Кібець вже знав про трагедію своєї родини, але воєнний час не дав можливості упорядкувати наболілі, болючі справи... Він тяжко переживав своє велике нещастя і ще більше горів помстою. І ось тепер вони стоять на подвір’ї, де тиждень тому розгульна большевицька банда знищила його любу родину. З хати ніхто не виходив його зустрічати, було тихо й сумно.
– Тату! – гукнув Кібець – Якщо ви в хаті, вийдіть сюди!
У вікні блимнуло світло, і незабаром з хати вийшов тесть (Олекса Трихманенко). Микола зліз із коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татові ноги й гірко заплакав. Вперше бачили козаки сльози у свого героїчного командира.
– Тату, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини, й сина...
Горем убитий батько підняв Миколу і обняв, кажучи:
– Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш. Їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити...
Микола взяв лопату і з батьком пішов до могили. За ними пішли козаки, теж з лопатами. Засвітили ліхтарі і почали обережно розгортати землю”7.
Яма була неглибока… Лопати швидко наштовхнулись на дошки, якими були прикриті тіла. Спочатку витягли Євгенію, потім Миколку. "Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола на руки взяв, і понесли до хати. Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину... Жахливий був вигляд нещасних жертв: сліди побоїв і знущань неймовірні”. Тіла потемніли, але тлінню ще не піддалися8.
Коли вода нагрілася, принесли великі ночви. Микола сам помив дружину і сина. Одягнувши їх у чисте вбрання, поклали в домовину, поставивши її на лавці під образами. "Осиротілі батько й Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.
Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов до хати, перехрестився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:
– Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!
Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.
Вже світало, треба було рушати. Микола вийняв із кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши шматок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались. Останнім попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою... Поки сонце зійшло, виросла нова могила, а на ній дубовий хрест. На могилі повстанці поклялися знищити червоний Володимирський ескадрон”9.
Підготовка до розплати була ретельною. Розвідка зібрала відомості про розташування червоного ескадрону, його денний розпорядок, рівень дисципліни. В цьому допомогли і мешканці села Знам’янки, пов’язані з повстанцями. Добули навіть карту з усіма позначками – так що наперед знали, де штаб, де хати, в яких зупинилися комісар і командир, де виставлялася варта і куди висилалися роз’їзди…10
Помстилися катам проти ночі на 10 листопада. Кременчуцький губернський відділ управління 11 листопада 1920 року повідомив одним рядком: "В с. Знаменка бандиты обезоружили эскадрон, забрав половину с командиром в лес, остальные раздетые разбежались”11.
Подія ця відбулася в с. Знам’янці, через яке проходить залізниця Київ – Одеса, тобто на території, яку окупант контролював. Цю історію зберіг для нас підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко з Цибулевого…
До ранку ще було далеко, а відділ Кібця вже під’їхав до села з боку степу. Хмара ж наблизився до села від лісу. Коней Микола залишив у степу, а сам із козаками та провідником підкрався до городів, а тоді вже і до караульного приміщення. Раптом за ворітьми почулися тверді кроки кількох людей. За хвилю відчинилася хвіртка і у двір зайшло четверо червоноармійців. Троє поплелося до хати, а четвертий, почувши кінський тупіт, вискочив на вулицю з рушницею і закричав:
– Кто єдєт?
Почув відповідь:
– Свой!
– Кто – свой? Пропуск! – кричав кацапчук.
– П’ять! – відповів вершник і в свою чергу запитав відклик.
– Партсіґар!
За хвилину заїхав ще один вершник. Це був роз’їзд – червоні вирішили трохи погрітися. Розводящий відчинив половину воріт. У дворі вершники зіскочили з коней.
Тільки вони взялися за куриво, як Кібець із хлопцями вже тримали нагани біля їхніх носів.
– Руки вгору! – тихо скомандував Кібець. – Тут є для вас прикурка!
Спантеличені кіннотники і розводящий не спам’яталися, як їм заткнули пельки і зв’язали руки.
– Не пищати! – попередив Микола. – Бо зразу вам кінець!
Полонених вкинули в комору, знадвору замкнувши двері на клямку. Розводящому розв’язали рота і першого пустили до хати. За ним зайшли Кібець і декілька козаків.
У хаті ледь світила гасова лампа, прикручена на малий вогник. Вартові безтурботно спали на соломі. Їхні рушниці стояли в кутку біля порога, на лавці лежав наган із пасом, що належав кулеметникові.
Хлопці відразу прибрали до рук усю зброю і навели на москалів рушниці. Кібець, тримаючи напоготові "Кольта”, почав будити варту.
– Падйом! – крикнув він.
Вартові неохоче пробуджувались, чухались і позіхали. А хтось запитав:
– В чьом дєло?
– Здєсь банда, – спокійно відповів Кібець.
Поки розгублені комунари кліпали очима, отаман вигукнув:
– Встать, рукі ввєрх і ні с мєста! Хлопці, обшукать і впорядкувать "товаріщєй”.
Кацапчуків блискавично обшукали, пов’язали руки та повели до комори під замок...
Почувши гамір, із другої половини хати вийшов наляканий господар. Кібець одразу його заспокоїв:
– У вас, дядьку, буде все в порядку. Ідіть і спокійно відпочивайте до ранку. Зрозуміло? Ви нічого не бачили і не чули, а ранком вийдете і будете собі господарити.
Була вже четверта година ранку, час зміни вартових і застави. Міняти заставу пішли з розводящим. Він місив грязюку попереду, за ним йшли Кібець і троє козаків із рушницями, револьверами та ножами. Коли наблизились до застави, що засіла в ямі між деревами, пролунав голос:
– Кто ідьот?
– Сваі, – обізвався розводящий.
– Пропуск?
– Антабка, – кинув Кібець і запитав відклик.
– Ствол! – відповів вартовий.
Кібець одразу вигукнув:
– Ні з місця! Руки вгору!
Двоє вартових підняли догори руки, а третій вхопився за револьвера, та даремно – один із козаків ударом ножа у груди звалив його на землю. Інших двох зв’язали. Зміна варти на заставі відбулася швидко і без зайвого гамору. Тепер тут, біля кулемета, лишилися два козаки, а Кібець із товаришем повернулися до вартового приміщення, ведучи з собою в’язнів. "Село ще спало. Навкруги тиша і спокій, лише співи півнів сповіщали скорий прихід ранку”.
Прибувши на місце, Кібець вислав двох вістових на конях із рапортом до Хмари, який чекав зі своїм відділом за селом. Одного "новопридбаного” коня Кібець лишив для себе. Вартових замкнули теж у комору, де вже ставало тісно...
Тим часом Хмара підвів свій відділ до самого села, поставивши на дорогах тачанки з кулеметами і виславши підкріплення Миколі. Козаками чорноліського отамана, що прибули на допомогу, Кібець підсилив варту на стійках та біля караульного приміщення, а сам із двома козаками і черговим по частині під’їхав до квартири командира ескадрону "товаріща” Грецького.
Зайшли у двір і, як годиться, зручно розташувалися; черговий під загрозою смерті постукав у вікно. З хати почувся голос:
– Кто там?!
– Таваріщ камандір, скарєй подимайтєсь, банда! – з жахом мовив черговий.
– Адну мінуточку, я сєйчас, – відповів Грецький.
Не минуло й хвилини, як він, ще роздягнений, чіпляючи на ходу пояс із револьвером, вискочив із сіней. Поспішно запитав:
– В чьом дєло, дєжурний, ґдє банда?
Тут із-за рогу вискочив Кібець і, піднісши цівку "Кольта” до носа командира, відповів:
– Банда здєсь. Руки вгору!
Не встиг Грецький спам’ятатись, як двоє козаків уже його роззброїли.
– Знаєш що, командире, – почав Кібець, – я той чоловік, чию жінку й дитину ти замордував. Як ти думаєш, що я маю з тобою зробити?
Очі Грецького широко розплющилися від страху. Він намагався опанувати себе. Нарешті промовив:
– За тваю жену і рєбьонка я нє віноват. Ето падлєц-політрук Ґалємба.
– Добре, – сказав Кібець, – якщо наш план буде виконаний, я тобі, сволото, дарую життя. Одягайся скоріш і наказуй горністові грати збір ескадрону та негайно поклич свого комісара. Чуєш?
– Да-а… Єслі ти мєня пащадіш, то своі мєня расстрєляют, – відповів Грецький.
– То вже мене не стосується, – кинув Кібець.
Тим часом козаки за допомогою вартового викликали комісара ескадрону і передали йому наказ:
– Нємєдлєнно явіцца!
У супроводі козаків політрук Ґалемба поспішив до штабу. Біля хати, де жив командир, він жваво вискочив із сідла і, прив’язавши коня, вискочив на ґанок. Лише побачивши в кімнаті лісовиків, зрозумів, до кого в руки потрапив. "Затрусився, зрозумівши своє небезпечне становище. Без спротиву дав себе роззброїти”.
– Грайте збір ескадрону, скоро! – наказав Кібець.
Одразу викликали горніста, і тривожна мелодія "розірвала ранкову тишу вогкого повітря”. Червона кіннота зібралася швидко. "Старшин і підстаршин закликали у двір, що був обнесений високим дерев’яним парканом, і тут роззброювали та відводили вже до сараю, під замок, – писав Михайло Дорошенко. – Решта ставала в ряди посеред вулиці, що теж була обнесена парканом. Коли всі були зібрані, колону червоного ескадрону за наказом Кібця з обох сторін було закрито. Наблизились дві тачанки, розвернулись і поставили колону під перехресний вогонь. Колона заворушилась, але не рушила з місця”12.
Наперед вийшов командир ескадрону Грецький.
– Таваріщі! – сказав він. – Ми окружени, я больше нє командір, командір – вот он, – і показав на отамана. – Тєпєрь он вам даст свой пріказ.
Кібець сів на коня, виїхав наперед і промовив:
– Не хвилюйтесь, товариші! Всі ви будете живі, але й не думайте тікати... А тепер, ескадрон, слухай мою команду! Складати зброю! По одному наліво-о, марш!
Червоні кіннотники під’їжджали по одному до повстанської застави і складали зброю на віз. Після цього кожного обшукували, лише тоді він знову ставав до лави.
Так роззброїли близько двох сотень червоних. Забравши кращих коней, впорядкувавши вози зі зброєю та іншими трофеями, повстанці від’їжджали. З собою взяли політрука Ґалембу з його вірними прислужниками і трьох "косооких” китайців.
Червоноармійці мовчки чекали команди. Нарешті Кібець під’їхав до командира Грецького, подав йому руку і мовив:
– Залишаю тобі твій ескадрон, роби що хочеш із ним.
Потім повернувся до лави і подав команду:
– Смірно!
Всі затихли й стали струнко.
Кібець, вистріливши вгору з револьвера, весело промовив:
– Я, товариші, вам більше не командир. Вашим командиром остається товариш Грецький...
На прощання отаман ще раз пальнув угору. І повстанці рушили в дорогу. Кібець – позаду валки, а за ним, в ар’єргарді, гуркотіли дві тачанки. В степу за селом дали декілька пострілів із трофейних скорострілів. Їхали не поспішаючи. Всі були дуже задоволені – адже повстанський арсенал поповнився на дві сотні рушниць з набоями, пару десятків револьверів, чимало гранат, два "Максими” і один "Люїс”. Захопив Кібець у штабі і списки осіб, які підлягали арешту, телеграми Кременчуцької губернської ЧК, різні накази…
Отаман Хмара тихою ходою повів свій відділ до Чорного лісу, за ним тягнулась валка з трофеями. Біля Поляни Кібець зупинився для порахунку з Яшею Ґалембою і "косоокими” за жінку й дитину. Тут же постріляли декількох комунарів, що брали колись участь у вбивстві дев’ятьох поранених повстанців, яких зрадив Явдоким Щербак. Від’їхали трохи від місця страти і стали на постій.
Отаман Хмара призначив кулеметників до здобутих кулеметів, оглянув трофейну зброю і сказав:
– Багато для нас усього цього. Повеземо до Холодного Яру й віддамо там якомусь відділові, що потребує13. За кілька днів Кібець повторив свій успіх – цього разу на станції Хирівка. Ось уривок з інформаційного зведення Кременчуцької губернської ЧК від 19 листопада 1920 року: "В Знаменском районе 13 сего года ноября бандой в 300 конных и пеших был произведен налет во главе с бандитом Кипчиком на ст. Хировка. Бандиты разоружили охрану, состоящую из 128 чел. красноармейцев, из которых один убит и один ранен. С проходящего в это время поезда бандиты захватили одного красного офицера, которого увели в лес... Бандиты скрылись в лес, захватив с собой телефонные и телеграфные аппараты и некоторые части нашей водокачки”14.
Не минуло й тижня, як Кібець налетів на вузлову станцію Знам’янку. Ось що писали москалі 24 листопада 1920 року в інформаційному зведенні Кременчуцької губернської ЧК: "На ст. Знаменка налетела банда и захватила с собой командира эскадрона кавалерийского полка 1-й Конной армии, взводного командира, 10 красноармейцев, 59 лошадей, 78 седел, 44 винтовки, 2400 патронов, 48 сабель, 1 "наган”, 1 патронную ленту, 5 чел. обмундированных и библиотеку эскадрона в 48 экземпляров, все было увезено в лес”15.
Здійснили наліт на 15-й кавалерійський полк, який отаборився в селі Знам’янка. Один ескадрон, який стояв неподалік лісу, відрізали від полку, потім зняли вартових, обеззброїли підрозділи, взяли 75 коней та 85 нових сідел. До Кібця пристало чимало червоноармійців – наступного дня загін уже нараховував 120 кавалеристів…
До кінця листопада 1920 року Хмара і Кібець орудували неподалік Знам’янки – здійснювали диверсії на залізницях, зупиняли потяги, знищували відділи червоноармійців і ЧК. Це підтверджує інформаційне зведення Кременчуцької губернської ЧК від 29 листопада 1920 року: "В Знаменском районе ежедневно появляются бандиты, терроризирующие население и совработников. Работать совершенно нет возможности, так как приходится прятаться очень часто, ввиду налетов... В селе Цыбулево во время проведения-выполнения разверстки бандитами изрублено 4 красноармейца. Из окон домов бандитов все время производилась стрельба. Бандой кавалеристов в 70 чел. разобран путь и перерезан телеграфный провод. По-видимому, это сделала одна из шаек банды Кипчика”16.
Та на допомогу окупантам насувалася зима. Провести "на партизанці” зиму, та ще й 1920 – 1921 року, було неможливо. Тож у с. Гутницьке з’їхались на нараду отамани. Були тут Кібець, Загородній, Хмара, Максим Терещенко, Сергій Клепач і командир Дніпровського партизанського загону, колишній старшина Синьої дивізії Армії УНР Баранів. Після суперечки вирішили пробиватися за кордон. Начальником штабу походу було обрано Максима Терещенка, інспектором кавалерії – Сергія Клепача.
Їхали шляхом, що проходив понад залізницею Бобринська – Помічна. Під вечір 3 січня передня стежа повідомила, що назустріч посувається валка. Хмара наказав Кібцеві влаштувати на узліссі засідку.
Передніх півтора десятка вершників Кібець пропустив із миром…
Шквальний вогонь кулеметів і рушниць виявився повною несподіванкою для червоних. Із тих, хто уцілів, небагато намагалися оборонятися. Інші розбігалися, ховалися за насипом по той бік дороги. Микола з козаками вискочив із засідки. У запалі він не помітив, що кілька червоних залягло за горбком. Вони і відкрили несподівано вогонь. "Тієї нещасливої хвилини, – писав Михайло Дорошенко, – ворожа куля вирвала з повстанських лав найхоробрішого і найсміливішого лицаря – Миколу Степановича Бондаренка-Кібця. Упав із коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. Він її символічно передавав і доручав живим борцям, щоб продовжували боротьбу за Волю і незалежність України”17.
Михайло Дорошенко писав, що Кібець держак шаблі затис так, що довелося розгинати по одному кожний палець.
У цьому бою було вбито і командира 14-ї дивізії 1-ї Кінної армії Олександра Пархоменка. Захопили повстанці й "армійську скарбницю” та багато цінних документів. Було це 3 січня 1921 року18.
Поклавши Миколу на підводу, на якій ще недавно їхав "ґєрой ґражданской войни” Пархоменко, повстанці поспішно рушили. Їхали цілу ніч, намагаючись вислизнути з небезпечного району. По селах скрізь стояли червоні частини. Перед світанком дісталися в Надлак. Тут і зупинилися. Миколу занесли до школи, замовили у теслярів труну.
"Микола Кібець лежав у сосновій домовині, серед просторої шкільної зали, гарно убраний, готовий в далеку останню дорогу. Тяжко відходити на вічний спочинок, не здобувши волі України... – такі залишив свідчення Михайло Дорошенко. – По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самотній дзвін. До школи зібралось повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові Миколі Степановичу Бондаренку-Кібцю. Козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові... Серед місцевого большевицького активу знайшлися такі, що не зорієнтувалися в події… Прийнявши повстанців за червоноармійців, вони хотіли переконати організаторів похорону не ховати з попом та хрестами, та ще й біля церкви. Але відповідь для них була дуже коротка... Того ж дня, тільки без священиків, поховали їх... і поза церквою”19.
Миколу винесли зі школи Хмара, Загородній, Залізняк, Михайло Дорошенко (Вернигора) та ще двоє. Вони й стали в почесній варті біля могили. Через плече Пилипа Хмари висіла Миколина кобура. Коли священик закінчив відправу, до козацтва звернувся отаман Хмара:
– Більше року тому назад мені вперше довелося познайомитись з цією славною, відважною, тепер уже легендарною людиною – Миколою Бондаренком. На початку серпня 1920 року, коли почалось повстання, він більше як із сотнею вершників приєднався до повстання. Я на нього дивився із застереженням, просто приглядався і до його зовнішності, і до його хитромудрої поведінки... Гадав я, що це такий собі хитрун, а може бути, й підступник. Але згодом переконався, що дуже помилявся. Виявив, що це не хитрун, а дійсний патріот своєї Батьківщини, не обманець, а кришталевої чистоти людина, в якої щире серце, людина козацького роду, роду чесного та відважного, в якого з покоління в покоління плекалась любов до Батьківщини... Мало тепер роде наша окрадена земля таких синів, як Микола. Здібний вояк, непересічний приятель в небезпеці... Він завжди передбачливо і всебічно обмірковував свої дії... І завжди нападав. Перемагав, як не силою зброї, то хитрістю і спритом... Його несподівані напади, швидкість дій наводили страх на ворога і кидали в паніку цілі ворожі загони. Недарма дали вони йому прізвище – Кібець, бо він, як грім серед ясного неба, несподівано з’являвся хтозна- звідкіль і, зробивши спустошення, нагло зникав. І перед ним не раз тікали в паніці не лише малі загони, а й цілі будьонівські частини. Після зведення порахунків із Володимирським ескадроном за замордованих наших побратимів та за замучену в тяжких муках родину Кібець сказав: "Дякую Тобі, Господи, що намічений план я виконав, тепер я готовий на всі чотири вітри. Тепер легше буде мені помирати...” Важко нам, вірний друже Миколо, з тобою розлучатись. Хто ж нам буде розповідати так, як ти розповідав про нашу історичну бувальщину: про козаків-запорожців, про Мамая і його могилу, про кіш Дорошенка, про по полю розкидані могили... Тяжко нам тебе пращати і залишати в Надлаку, проте твоє коротке, але змістовне життя завжди буде прикладом для всіх нас. Дух твій бойовий, лицарський залишиться з нами на все життя. Ти помер славною смертю воїна, і за це тобі Слава і вічна пам’ять!20
Ставши струнко, Хмара віддав честь. Тоді витягнув із Миколиної кобури червону китайку і накрив небіжчикові очі. Після цього попрощались й інші. Коли труну закрили, пролунала команда і всі виструнчилися. Над могилою схилився жовто-блакитний прапор. Тричі пролунав салют. Так біля церкви в Надлаку виросла нова могила борця за волю України. На дубовому хресті долотом зроблено надпис: "Микола Бондаренко, 1896 – 1921”.
Недовгою виявилася повстанська стежка Миколи Кібця-Бондаренка. Та за цей час він устиг уславитися. Пам’ятаймо цього хороброго чоловіка
|
