2014-ий рік назавжди залишиться у історії нашої держави, як рік початку неоголошеної війни. І бажаємо ми того чи ні, але всім нам доведеться жити далі з цим вже історичним фактом. Є багато сімей у нашому місті Знам’янка і у районі, які під час новорічних свят чекатимуть на повернення додому батька, сина, когось з рідних. З надією на це живуть багато людей, у яких просто знайомі зараз у зоні АТО. Віримо, що все це тимчасово і чекати доведеться не так довго. У нашому місті дві родини Голих і Цуркан 2014-го року втратили на війні синів: Віктора і Дмитра. Минуло зовсім мало часу, щоб загоїлась душевна рана у серцях рідних. Коли виникла ідея напередодні новорічних свят завітати до цих сімей, було лячно і дуже тривожно починати розмову з кожним із близьких, та не пошкодувала, що все ж наважилась на це. Тож, для Вас читачі – розповідь про життя Юлії і Мирославчика Голих та Надії Цуркан (мами Дмитра). До квартири, яку зараз орендують Юля і маленький Мирославчик Голі, ведуть числені сходи, такі довгі, що вистачило часу зібратись з думками і запитаннями. Відкрились двері – і все, одразу потрапили у домашнє коло затишку і любові. Маленький син Віктора Голого, Мирославчик (хлопчику майже 2 рочки) з посмішкою зустрічає всіх на порозі, цікавиться хто прийшов і сором’язливо опускає очі, отримавши гостинець. Юля, вдова Віктора, привітно посміхається, хоча вперше у житті бачить мене. Відчувається ніжність і скромність у всіх її рухах і мовленні. У інтер’єрі квартири всюди видніються сімейні фото трьох: тата, мами і синочка Мирчика (так каже на нього мама Юля). Вона говорить: «Щодня встаємо і вранці вітаємось з Вітею, синочок знає, що у нього є тато і у квартирі ніхто не прибирає його речі.» Починаємо говорити про життя, яке воно зараз для двох і чим тішаться у буденних справах? Юля одразу згадує всіх, кому хоче подякувати. Говорить про допомогу від усієї громади міста на похоронах Віті, про підтримку від батьків, рідних, вже традиційні відвідини Тетяни Кулик, Віталія Щурова, увагу з боку активістів громадського міського об’єднання «Свобода», Знам’янського об’єднання «Майдан», Фонду «Відкрита Україна» і багатьох – багатьох знам’янчан, чиї імена вона навіть не знає. Відчувається тепло і вдячність, з яким Юля говорить про усіх людей, і у ці моменти, як ніколи, розуміється сила громади. Ще з більшим теплом від жінки лунають слова про сина Мирославчика. Він, хоч і маленький, але неординарний, щирий, відкритий і цікавий. Як каже Юля, дуже схожий на свого тата. Він щодня наповнюється новими враженнями і, як усі дітки, пізнає світ. Говоримо про найскладніше, але важливе, матеріальне забезпечення. Зараз Юля Гола знову згадує батьків, і своїх, і Віті, каже, що підтримують у всьому –від продуктів харчування до грошей. У цілому їх маленька сім’я живе на пенсію Мирославчику (по втраті годувальника, до речі, поки що без статусу «військового»), та допомогу до 3 років, яку залишилось отримувати ще місяць, до двохріччя сина. Напевно, в тому і є велика життєва сила Юлії Голої, котра не нарікає на обставини, а іде долею далі і щодня пам’ятає про своє найважливіше покликання бути мамою, відповідальною за все перед маленьким Мирославом. Надія Михайлівна Цуркан – жінка, яка має великий внутрішній біль втрати сина Дмитра, який теж загинув в АТО. Все життя вона вчила свого сина бути кращим, дивувалась його природній скромності і силі духу, а зараз сама повернулась до цих основ розуміння світу. Величезну роль у сьогоднішньому, як вона каже, «існуванні» приділяє читанню Біблії, а втіху знаходить у молитві. Наш діалог з Надією Михайлівною наповнений її філософськими сентенціями глибокої віри і життєвих мудрих пошуків кожного самого в собі, нашої ролі у цьому світі. Надія Цуркан була свідком практично усіх подій на майдані у Києві, бачила і «зачистки» у КМДА, і барикади і мітинги-протести під Верховною Радою. На вигляд у цій невисокій жінці приховано такий могутній потік енергії, яка попри усі життєві негаразди допомагає бути сильною. А ще у розмові з нами вона наголошує на наступній життєвій мудрості: люди пізнаються у біді – і ми вже вдруге чуємо про велику підтримку від людей після втрати сина Дмитра. Надія Михайлівна продовжує: «Життя змінює людські серця … і дай Бог кожному з нас з гідністю сприймати ці зміни і бути вдячними всім оточуючим.» Спілкування з Юлей Голою та Надією Цуркан – це жіноча щирість і відвертість, які просто не можуть залишити байдужим будь-кого. Коли спілкуєшся з такими жінками, розумієш на скільки вони сильні, але у той же час їм потрібна підтримка і турбота усіх нас. Народна мудрість говорить: «Життя дано на добрі справи…», тож не забуваймо про це, і у новому, 2015-му році, який невдовзі календарними листками відкриє для нас нові події! Оксана Войчишина, газета «Наша Знам’янщина»